Права і привілеї київських митрополитів до 1686 року

Друк
Перегляди: 92
Храм Св. Софії в Києві. Макет-реконструкціяХристиянство на українських землях появилося дуже рано і пов’язано воно з св. апостолом Андрієм Первозданним, що був на київських горах і передрік постання тут матері східнослов’янських міст – Києва, колиски християнства на Сході. В розвитку Української Церкви це передання довгі віки мало надзвичайно великий вплив, бо воно робило нашу Церкву Апостольською і первозданною, і ставило її в ряд перших великих Православних Церков.
Уже в 988 р. святий рівноапостольний князь Володимир Великий охрестив Київ, згодом усю Київську Русь. На початку нашого церковного життя церковна ієрархія була грецька. Царгородський патріарх посилав до Києва свого митрополита, а той наставляв єпископів з місцевих людей. Але так було недовго, бо вже 1051 року був поставлений київським  митрополитом українець, відомий церковний письменник Іларіон. Те саме бачимо і 1147 р., що був українець Клим київським митрополитом.
 Канонічно Українська Церква залежала від Царгородського патріарха, тільки залежність ця була більше номінальна. Царгород лише благословляв і висвячував митрополита з України. Запровадивши в себе апостольський канонічний устрій, Українська Церква жила незалежно від світської влади і цей незалежний стан українського духовенства дав йому авторитету в державі, через що митрополит  став першим дорадником князя й мав вплив на державні справи.
   Київський митрополит, як митрополит окремої Церкви, носив титул: «Митрополит Київський і всія Руси». Він мав патріарші богослужбові права, носив митру з хрестом на ній, дві панагії, мав білого клобука. Богослужби правив стоячи на килимі, роздавав миро всім єпархіям на Сході. Великі права мав і в управління своєю митрополією: він поставляв своїх єпископів, його суд був остаточний, він не був зобов’язаний їздити до Царгорода на синод, митрополита обирали, він мав великі маєтки, бо ще за князівської доби на Церкву офіційно давалася десятина. Митрополитові належало закладати школи, згодом – друкарні та лікарні, через що він був справді головою розвитку української культури, особливо ще тому, що з XV ст. митрополитом міг бути тільки українець. Такий високий стан Київського митрополита й фактичну автокефальність Української Церкви узаконив Константинопольський патріарх, бо грамоти висилав з олов’яною печаткою, як до голови автокефальної Церкви, а не з печаткою восковою, як посилалося до звичайних митрополитів.
Відомий церковний історик Олександр Лотоцький так охарактеризовує стан Української Церкви: « Залежність Української Церкви від Царгородського патріарха була фактична й обмежена. Вона була явищем винятковим, щодо практики Візантійської Церкви. Це була Церква самостійної держави, а пізніше – навіть кількох окремих держав: Галицької, Литовської, Польської та Московської. Своїм обширом вона переважала не лише Константинопольський патріархат, до якого адміністративно належала, але й дорівнювала усім чотирьом патріархатам Візантійської держави».
   Перебуваючи під польсько-литовським гнітом, після укладення 1596 р. Берестейської унії, перші два десятиліття в історії Київської митрополії можна охарактеризувати, як період виживання. Після  визнання польським урядом рішення Берестейського уніатського собору Православна Церква, фактично, опинилася поза законом. Її провідники – єп. Гедеон Балабан, єп. Михайло Копистянський, як власне і саме існування Церкви, не визнавалися королівською владою. Головною опорою Православ’я в цей час стає українська шляхта, а головним засобом протистояння унії – сеймова боротьба.
Ставши на польський державний престіл, Владиславі, потребуючи підтримки православних, видає так звані «Пункти заспокоєння народу руського», які фактично легалізували Православну Церкву в державі. Скориставшись тим, православні посли до елекційного сейму обрали нового Київського митрополита св. Петра Могилу, який енергійно приступив до виконання своїх обов’язків. Він зміг зосередити в своїх руках потужні ресурси: зберіг за собою контроль над Києво-Печерською лаврою, Михайлівським і Пустинно-Миколаївським монастирями в Києві. Залишилися його впливи в Київському Богоявленському братстві. Зосередивши в своїх руках необхідні засоби, встановивши добрі стосунки з королівською владою та лідерами православної шляхти, Могила приступив до реформ київського Православ’я.
   Наступ контрреформації у вигляді зреформованої Католицької Церкви та унії, а також дальше поширення в Україні протестантських впливів стали тим викликом часу, який змушена була прийняти Православна Церква часів св. митрополита Петра Могили. Характерно, що відповіді на це не спромігся дати жоден із відомих тоді православних центрів Сходу. Святий Петро Могила перетворив Київ на потужний інтелектуальний, культурний та церковний центр східного християнства. Одним із головних засобів реформи церковного життя було підвищення освітнього рівня духовенства. Шляхом об’єднання Братської та Лаврської шкіл у 1632 р. створено Києво-Могилянську колегію, з якої вийшли видатні полемісти, богослови, проповідники, які піднесли східне богослов’я на рівень, що відповідав вимогам часу.
    Важливою подією в Житті Східних Церков і зокрема київського Православ’я став «Катехізис» Петра Могили, який був схвалений Царгородським патріархатом і затверджений собором східних Патріархів у м. Яссах 1642 р. Требник і Служебник Петра Могили сприяли модернізації та уніфікації богослужбової практики в Київській митрополії. У новаторській діяльності Петра Могили був елемент, який особливо виразно відбивав процес усвідомлення київською православною елітою своєї нової ідентичності. Процес самоусвідомлення цією елітою своєї етнічної конфесійної, політичної та культурної окремішності знайшов вияв у піднесенні Могилою Києва, як важливого центру «руської» віри та «руської» державної традиції. Митрополит особливу вагу приділяв відновленню Києва князівських часів. Він реставрував Софійський собор, церкву Спаса на Берестові, здійснив розкопки поховання св. князя Володимира Великого та підготовку канонізації печерських святих. Звернення до минувшини Києва перетворює осідок Київського митрополита на релігійний та культурно-політичний центр Русі, а самого митрополита на фактичного лідера «руської» нації.
    Звичайно, що Московська держава, яка дивилась на Україну, як на «свою здобич», не могла допустити існування такого «старовинного і авторитетного церковно-адміністративного центру», яким була Київська митрополія тогочасної доби. Смерть Петра Могили і початок Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького поставили перед Православною Церквою нові завдання та нові проблеми. Після багатьох перемог впродовж 1648-1649 рр. воєнна кампанія 1651 року скінчилася прикрою для української державності невдачею під Берестечком та укладення невигідного Білоцерківського миру, за яким Київ – столиця православної митрополії і духовенства на чолі  з митрополитом – переходив до поляків. Згодом була підписана і Переяславська угода 8 січня 1654 року з Москвою, яка внесла нові корективи в становище й політику Київської православної митрополії. Беручи Україну під свою руку московський цар тим самим звільняв її від римо-католицького гніту. Вже при політичних переговорах Богдана Хмельницького з Москвою київський митрополит Сильвестр Косів участи не брав, хоч в цих переговорах не було мови про підпорядкування Української Церкви Московському патріархату, але тісний зв’язок між політичними і церковними справами таки був.
   Після Переяславської Москва одразу почала «натискати на Українську Церкву, перш за все вимагаючи, щоб її митрополит «бив чолом» московському цареві».Першого її натиску зазнав наслідник Петра Могили – митрополит Сильвестр Косів. Коли до Києва прибув московський воєвода Бутурлін і зробив митрополитові Сильвестрові «виговор» за те, що він не погоджується з гетьманом Богданом Хмельницьким на точці його відношення до Москви, цей ієрарх відповів, що він ніби то нічого не знав про зносини гетьмана з царем.
Ще серйозніший конфлікт спалахнув у лютому 1654 р. Московські воєводи збиралися будувати фортецю на церковних землях, але спіткнулися з опором митр. Косіва, який погрожував, навіть, збройним супротивом. Духовне посольство було направлене до Москви і порушило питання про подальше  канонічне положення Київської митрополії. Посольство від гетьмана, в складі якого не було представників від духовенства, питання про підпорядкування Київської митрополії не піднімало. А духовне посольство в справах церковних у липні 1654 р. привезло цареві грамоти від митрополита, гетьмана і монастирів, де висловлювалась радість з причини з’єднання, коли «після многих утисків знайшли тихе пристановище»., і моління на закінчення підтвердити попередні права і привілеї духовенства митрополії, про що статті були подані в окремому акті. В цих статтях містились наступні прохання:
1. Ствердити всі права і привілеї Церкви і духовенства, надані здавна князями руськими і польським королями.
2. Не виділяти духовенства від послушенства святішому Царгородському патріархові, якому воно підлягає по праву Божому, по хрещенню і по правилам святих отців.
3. Визнати право київського митрополита, єпископів, архімандритів і ігуменів на перебування їх на становищах до смерти, після якої наступники їх повинні бути тільки по вільному обранню духовенством і мирянами, не присилати на Україну московських духовних, як ревізорів чи яких начальників.
4. Представити самим духовним справляти суди духовні з остаточною апеляцією в суді митрополичому, з тим, щоб засуджені духовні особи відбували кару тут, а не висилались до Великої Росії.
5. Признати канонічну підлеглість православних у Литві й на Волині київському митрополиту. Як було й попереду і гарантувати їм вільні зносини зі своїм митрополитом.
6. Пожалувати монастирям, маєтки яких залишились під Польщею, маєтності тут, поблизу Києва.
7. Насильно нікого з духовних Малої Росії не тягнути до Великої Росії, а коли прилучиться кому у справах там бути, то щоб їх там силою не затримували.
Зі статей бачимо, що делегація домоглась, щоб московський цар визнав підпорядкування Київської митрополії Царгородському патріархату. Цар підтвердив лише майнові привілеї Церкви й дозволив митрополитові самому судити духівництво без втручання Москви. Інші прохання були відкладені. В квітні 1657 р. митрополит Сильвестр Косів помер.
В 1657 р. було обрано митрополита Діонісія балабана. Вибір був згідно давніх правил і не був узгоджений з Москвою, за що йому довелось з цього приводу виясняти стосунки з московським послом. На запитання чи посилав він «бити чолом» цареві чи патріархові митр. Діонісій відповів, що без дозволу Константинополя він не може приймати свячення від Московського патріарха, і що ці питання Москва сама має вирішувати з Вселенським Патріархом.
Обрання і поставлення Діонісія ясно свідчить про те, що в договірних статтях Хмельницького з Москвою укладених в Москві уже в березні 1654 р. не було статті про Українську Церкву: «А митрополиту Київському, також і іншим духовним Малої Росії, бути під благословенням святішого Патріарха Московського і всея Великої і Малої Росії; а в права духовні святіший Патріарх вступати не буде».Коли ж Діонісій від’їхав з Києва, через підтримку акцій гетьмана Івана Виговського, який розірвав союз з Москвою, то після скинення Виговського з гетьманства козацькою старшиною і передачі гетьманської булави молодому Юрію Хмельницькому, Москва подбала проте, щоб наведену вище статтю про церковне об’єднання таки в договір Москви з Україною вставити. Це було зроблено в новому договорі у Переяславі 27 жовтня 1659 р., де Юрія Хмельницького, грубо кажучи, обдурили, давши підписати фальшиву копію договірних «березневих 1654 р. статей Богдана Хмельницького». Статтю «Митрополитові Київському з єпископами і зі всім духовенством залишитися по-старому під владою і послушенством тільки Царгородського Патріарха» було замінено в копії на вище подану. Оскільки протесту з боку вищого духовенства, представленим лише одним протопопом Максимом Филимоновичем, не було, то стаття ця про зверхність над Київською митрополією московського патріарха стала в Переяславському договорі 1659 р. одною з «правних і зобов’язуючих». Надалі московський уряд став посилатися на цю статтю ніби добровільну згоду України мати свою Церкву під Святішим Патріархом Московським.
Ясна річ, що після такої необережної дії Юрія хмельницького підпорядкування Київської митрополії Московській залишалось справою часу, що й сталось у 1685 р. при митрополитові Гедеоні Святополку_Четвертинському, поставлення якого відбулось уже в Москві 1685 р. Причому Гедеон склав присягу бути в послушенстві «отцю своєму великому господі ну Святішому Патріарху Московському».Оскільки митр. Гедеон погодився прийняти висвяту лише від Москви, то він став «клятвопорушником, бо раніше присягав на вірність Царгородському Патріарху».
В чолобитних статтях, які направив гетьман Іван Самойлович до Москви висловлювалось прохання, щоб і цар і патріарх самі звернулися до Константинопольського Патріарха у справі канонічного перепідпорядкування Київської митрополії, а за Київським митрополитом було збережено титул екзарха Вселенського Патріарха. Висловлювались  і побажання повернути колишні маєтності митрополії на Правобережжі, визнати Київську митрополію вищою серед інших митрополій Московського патріархату. А також зберегти на Україні вільне обирання митрополита, інше».
Іван Власовський, порівнюючи ці статті із статтями, поданими 30 років тому митрополитом Сильвестром, зазначає, що «не можна не бачити змін за 30 літ в настроях духовенства(також і світської гетьманської влади) в сторону опортунізму і відношенні до Москви в розв’язанні питання про подальшу юрисдикцію Київської митрополії». У статтях 1654 р. рішуче наполягається на залишенні Української Церкви у послушенстві Царгорода, а в статтях 1685 р. домінує вже прохання про свого роду заступництво московського уряду перед Царгородом, бажання аби сам уряд налагодив справу відступлення Царгородом Київської митрополії Москві.
   Після висвяти, митр. Гедеону було вручено дві грамоти: царську, в якій «підтверджувались права і вольності Київської митрополії, і патріаршу – в якій не підтверджувалось. Гедеон іменувався «Митрополитом Київським, галицьким і Малия Росії». Традиційну ж для Київських митрополитів частку «і вся Росії» з титулатури було вилучено.
   Наступ царського уряду на автономію України призвів до ліквідації її церковної автономії, причому церковна автономія українського народу була похована куди раніше автономії в державному житті під Росією, якщо не признати, що вже від 1686 р. автономні права Київської митрополії були більше маревом, ніж дійсністю. Слід зауважити, що цій тенденції в історії Київської єпархії, а разом й усієї Української Православної Церкви, церковні владики України особливо не противились: потяг до «сильної руки», під якою жилося спокійніше й безпечніше, в тій чи іншій мірі був притаманний їм, адже серед київських митрополитів того часу не було українських патріотів таких як митрополит Йосиф Тукальський , Сильвестр Косів чи Діонісій Балабан.
Після 1686 р. історична доля стала мачухою для Київської митрополії, яка вступила в чорну смугу свого життя. Її значення у православному віті падало, сфера впливу звужувалась. У 1686 р. Київська митрополія складалась уже з шести єпархій. Проте вже у 80-х роках XVII ст. посилився сепаратизм єпархій – вони одна за одною почали відпадати
   Від Київської митрополії. Розпад митрополії призвів до того, що Київський митрополит залишився ледь не єдиним єпископом у її церковно-ієрархічній структурі. Згодом Київська митрополія була перетворена на звичайну єпархію Російської Православної Церкви, що підтвердило абсолютне знищення Української незалежної Київської митрополії.
                                                                                                                           Іван Ошийок.
 
 
Яндекс.Метрика